Літа мої молодії марно пропадають очі плачуть чорні брови од віку линяють

ДУМКА

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі, дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в’яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити;

Свої люде — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люде не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому зрадливому

На лютеє горе!

ДУМКА («Нащо мені чорні брови…»)

Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 83 — 87);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 26 — 27);

чистовий автограф у рукописній збірці «Поезія Т. Шевченка. Том первий»
(ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4);

«Кобзар» 1860 (с. 40 — 41).

Подається за «Кобзарем» 1860. Довільне редакторське виправлення Д.
С. Каменецького у рядку 31 «Голоснійше, жалібнійше» усувається і відновлюється
автентичний текст за рукописом «Поезія Т. Шевченка. Том первий»: «Голосніше,
жалібніше» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 4). Так рядок друкувався і в двох
попередніх виданнях — «Кобзарях» 1840 і 1844. Датується орієнтовно: 1838 р.,
С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Найраніший текст, що дійшов до нас, —
першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано з деякими
орфографічними змінами та переробкою рядка 16 («Ні з ким веселитись» на «Ні з
ким говорити») в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844. Того ж року з
«Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до
ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka»
(ІЛ, ф. 1, № 79, с. 69 — 72). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю
збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (див.: Т. Г. Шевченко в
документах і матеріалах. — К., 1950. — С. 71 — 72). Вірш поширювався і в
інших рукописних списках з «Кобзаря» 1840 (у збірці, тепер неповній, без дати,
творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова — ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 2 — 2 звор.;
«Кобзарі» середини XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 83, с. 37 — 38; недатованому «Кобзарі»
— ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 1, с. 77 — 78) та «Чигиринського Кобзаря і
Гайдамаків» 1844 (неповний список 40 — 50-х років XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 51;
список у «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові, — ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп.
1, № 3, с. 131 — 132).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у
рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 12 — 12 звор.) створив нову
обробку тексту вірша: виправив рядок 9, вніс виправлення в рядки 10, 15, 21
(заміна порівняльного сполучника «як» на «мов»). Рядок 16 у цьому автографі
спочатку збігався з текстом «Кобзаря» 1840: «Ні з ким веселитись», але тут же
Шевченко закреслив останнє слово і над ним /603/ написав «говорити»,
подавши, таким чином, рядок за «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844.
Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису
«Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше
друкованих творів поета, нова обробка «Думки» («Нащо мені чорні брови…») не
ввійшла до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в
«Кобзарі» 1860 послужив 12-й аркуш розшитого між 28 листопада і 5 грудня 1859
р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлений Д. С. Каменецьким.
Виправлення Д. С. Каменецького мали на меті наблизити вірш до санкціонованого
до нового видання Головним управлінням цензури тексту книжки «Чигиринський
Кобзар і Гайдамаки» 1844. У рядках 9, 10, 15, 21 Д. С. Каменецький закреслив
новостворені Шевченкові варіанти і послідовно відновив давніші друковані
варіанти «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Інші його виправлення
стосувалися орфографії і пунктуації («мені» виправлено на «мині» тощо), а в
рядку 31 — мови. Д. С. Каменецький довільно виправив цей рядок («Голосніше,
жалібніше» на «Голоснійше, жалібнійше») і, таким чином, запровадив у текст не
властиву Шевченкові мовну форму. За цим автографом і з усіма зазначеними
виправленнями Д. С. Каменецького вірш надруковано в «Кобзарі» 1860 (с. 40 —
41; друкування завершено до 15 січня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у
світ — 23 січня 1860 р.).

З «Кобзаря» 1860 зроблено списки вірша у рукописній збірці
«Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 84 — 85); у
«Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 23 звор. — 24; криптонім
власника: А. Ч.); у «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, с. 107 — 108);
записній книжці П. М. Волгіна 1872 р. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 636, арк. 36
звор. — 37); зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф.
112, оп. 2, № 709, арк. 2 — 2 звор.) та ін.

Тематично прилягаючи до попередніх «Думок» («Тече вода в синє
море…», «Вітре буйний, вітре буйний!..», «Тяжко-важко в світі жити…»), вірш
є варіацією народнопісенних мотивів дівочої самотності й сирітства, які
Шевченко найбільш активно розробляв у поезіях періоду заслання («Якби мені
черевики…», «І багата я…», «Закувала зозуленька…» та ін.). Наводимо
фрагменти пісень «Горе ж мені, горе, несчастная доле…» та «Вийду на поле,
гляну на море…», що за своїм змістом близькі до Шевченкового твору:

Мені тільки пари, що оченьки карі!

Тілько ж мені до любові, що чорнії брови!

Очі ж мої карі, біда мені з вами, —

Не хочете привикати без милого самі!

(Труды этнографическо-статистической экспедиции… собранные П. П.
Чубинским. — Т. 5. — С. 2).

Вийду на поле, гляну на море —

Сама я знаю, що мені горе,

Сама я знаю, чого я плачу:

Бо вже милого повік не зобачу.

Пропали мої марне літа!

(Там само. — С. 360). /604/

Попередня
Головна
Наступна
Варіанти

‘
);

var is_ok = false;
var err_text;

if(parent)parent.document.onkeypress=on_key_press;
document.onkeypress=on_key_press;
is_ok = true;
//—>

Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Источник

Нащо мені чорні брови,
Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
Літа мої молодії
Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови
Од вітру линяють.
Серце в’яне, нудить світом,
Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя,
Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою
На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка,
День і ніч воркує;
Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люде не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі,
Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі
За синєє море
Чорнявому зрадливому
На лютеє горе!

*****
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде, —
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці, —
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться, —
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.

*****

Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило,
Розбий синє море;
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану,
Пошукаю в чорних [хвилях],
На дно моря кану.
Найду його, пригорнуся,
На серці зомлію.
Тогді, хвиле, неси з милим,
Куди вітер віє!
Коли ж милий на тім боці,
Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить,
Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче, то й я плачу,
Коли ні — співаю,
Коли ж згинув чорнобривий,
То й я погибаю.
Тогді неси мою душу
Туди, де мій милий,
Червоною калиною
Постав на могилі.
Буде легше в чужім полі
Сироті лежати,
Буде над ним його мила
Квіткою стояти.
І квіткою, й калиною
Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я ввечері посумую,
А вранці поплачу,
Зійде сонце — утру сльози,
Ніхто й не побачить.
Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море…

*****

Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду,
Нема куди прихилиться —
Хоч з гори та в воду.
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом,
Утопився б — тяжко жити,
А нема де дітись.
В того доля ходить полем,
Колоски збирає,
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому,
Його люди знають,
А зо мною зострінуться —
Мов недобачають.
Багатого губатого
Дівчина шанує,
Надо мною, сиротою,
Сміється, кепкує.
Чи я ж тобі не вродливий,
Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро,
Чи з тебе сміявся?
Люби ж собі, моє серце,
Люби, кого знаєш,
Та не смійся надо мною,
Як коли згадаєш.
А я піду на край світа,
На чужій сторонці /83/
Найду кращу або згину,
Як той лист на сонці.
Пішов козак, сумуючи,
Нікого не кинув.
Шукав долі в чужім полі
Та там і загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяє.
Тяжко-важко умирати
У чужому краю…

Аналіз вірша

Тарас Шевченко часто називав свої вірші «думками». Багато думок у поета, особливо сумних.

Тема пошуку людиною щастя, протиставлення високої людської мрії та жорстокої дійсності розкривається в ряді творів романтичного характеру, які поет назвав думками, в віршах-елегіях, у баладах.

Елегія «Думка» («Нащо мені чорні брови…») наповнена роздумами про долю молодої людини — вродливої дівчини-сироти з чорними бровами, карими очима, зрадженої «чорнявим», її наріканнями на долю, якої нема:

«Нащо ж мені краса моя, коли немає долі?»Безнадійність, марність життя підкреслюють тавтологія, анафора:

нащо мені; нема кому; плачте, очі; нехай.

Експресивна лексика — плачте, жалібніше, горе, тяжко, чужії — створює настрій cмутку, безнадії, журби.

Ці настрої підсилюють інші засоби поетичної виразності:
традиційне народне порівняння:

«Серцев’яне, нудить світом, Як пташка без волі»;

антитеза «Літа моїмолодії марно пропадають».

Поет розширив народнопоетичний мотив дівочої самотності й сирітства, до якого повернеться в ліриці періоду заслання.

Він самотній, нерідко закинутий долею далеко від рідної землі. То й добре розуміє почуття козака, що шукає своєї долі по і птах і не знаходить її. Покинув рідних, кохану, а все даремно — чужі люди навкруги, ні з ким поговорити, душу заспокоїти. Та й дуже часто немає вже повороту додому — «шляхи биті заросли тернами». Недаремно кажуть, що «у чужій сторонці навіть не звідти сходить сонце».

За словами М. Рильського, «провідна риса поезії Т. Шевченка — музика, мелос, ритмічна могутність і метрична різноманітність».

Це посприяло тому, що багато творів поета стали піснями, зокрема й «Думка» («Нащо мені чорні брови…»)

Источник

Anmelden

Ð¢Ð°ÑÐ°Ñ Ð¨ÐµÐ²ÑÐµÐ½ÐºÐ¾ «ÐÑÐ¼ÐºÐ°»

02:31