Тонкі брови русяві дрібні кучері на голові
Іван Нечуй-Левицький
КАЙДАШЕВА СІМ’Я
I
Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вербами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два рядки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.
На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в тінь густого старого лісу.
Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.
Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були одчинені навстіж. Густа тінь в воротях повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки.
Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною.
Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і наставала возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.
Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.
Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.
— Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.
— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.
— То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо.
— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!
— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.
— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, —сказав Лаврін.
— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє…
Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав прислухаться. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з повітки. Старий Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постить; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати.
— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою смертю.
— В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по коліно, — сказав Карпо.
— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі втопишся, — сказав батько.
— Хіба з корчми йдучи… — сердито сказав Карпо і тим натякнув батькові, що батько любить часто ходити до корчми.
— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені гіркими словами…
Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь.
Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.
— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?
— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.
— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.
— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обіддя гни.
— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.
Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:
— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.
— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.
— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
— Ну, то бери Ганну.
— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде…
Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і знов вибіг з повітки.
Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.
— Господи! чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до синів та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий був нервний і сердитий, та ще більше сердився од того, що в його од самого ранку й рісочки не було в роті.
— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвати, а ми вам нічого не кажемо.
Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, наговорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.
Источник
Уривки із твору Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», у яких описані образи повісті.
«…подивився навсібіч, а вся Україна нині – Кайдашева сім’я»
(Олексій Кононенко)
Цитатна характеристика Омелька Кайдаша
«Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».
«Старий Омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді потопати».
«…батько любить часто ходити до корчми».
«Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій напечаток».
«Його голова стала сива, аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні очі блищали, неначе в ямках, глибоко позападавши під бровами».
Цитатна характеристика Марусі Кайдашихи
«Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось вже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот. Маруся була сердита».
«Вона любила чепуритись і держала себе дуже чисто. Все на їй було чистеньке, неначе нове».
«Вона дуже церемонилась і була прохана. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од їх чимало пишання».
«Вона [Мотря] догадалась, що її свекруха [Кайдашиха] недобра і що під її солодкими словами ховається гіркий полин».
«В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне, а як гляне, то од її очей молоко кисне».
«По другий бiк тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, неначе циганська голка, в запасцi, в ряснiй бiлiй, як снiг, сорочцi, в здоровiй хустцi на головi. Слiпе око бiлiло нiби наскрiзь, як вушко в голцi, хоч туди нитку затягай».
«Чорна здорова хустка чорнiла на бабi Кайдашисi, неначе горщик, надiтий на високий кiлок».
Цитатна характеристика Карпа Кайдашенка
«Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами».
«Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті».
«Карпо був білявий, але волосся на його голові з вершечка було трохи рудувате».
«Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались».
«Що за люба дитина, мій Карпо, такий слухняний, хоч у вухо бгай. Такий він був і маленьким: оце, було, покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить — ані писне» (Кайдашиха про Карпа).
«Карпо завсім не слухав її [Кайдашиху], але навіть батька, а покірним він не був навіть малим хлопцем».
«Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові».
Цитатна характеристика Лавріна Кайдашенка
«Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
«Мого Лавріна, проше вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перелази ламають» (Кайдашиха про Лавріна).
««Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі» — подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна»(Мелашка про Лавріна).
«Мелашка впізнала Лаврінову русяву кучеряву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс».
Цитатна характеристика Мотрі Довбишівни
«Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи з злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне намисто на шиї».
«Але Мотря була не з таківських, щоб комусь покорятись».
«Мотря стояла коло тину висока та здорова, така заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в однiй сорочцi i в вузькiй запасцi. Хазяйновита, але скупа, вона втинала одежу, як тiльки можна було обтяти. Вузька запаска влипла кругом її стану. В великiй, як макiтра, хустцi на головi Мотря була схожа на довгу швайку з здоровою булавою».
Цитатна характеристика Мелашки Балашівни
«З-під квітки виринула з колосків голова з чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках. Лаврін задивився на неї й покинув запрягати другого вола. Дівчина прийшла до Росі, стала на плисковатому камені й почала мити ноги. Лаврін знехотя задивився на її чорні брови.
Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на лотоках, сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на шиї.
Лаврін стояв під вербою недалечка од дівчини й дивився на неї. Сонце грало на червоному намисті, на рум’яних щоках. Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.
Лаврін дивився на дівчину, як вона спустила на щоки довгі чорні вії, як вона потім повернулась боком, дивилась на воду, на скелі, як блищав її чистий, рівний лоб.
«Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!» — подумав Лаврін, запрягаючи другого вола».
«Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом вона в своïй розмовi несамохiть вкидала слова пiсень».
«Мелашка була молода, незугарна до важкої роботи…»
«За бабою стояла Мелашка в бiлiй сорочцi, в червонiй новiй хустцi, з зеленими та синiми квiтками, в зеленiй ситцевiй ряснiй спiдницi. […] Мелашка розцвiла i стала повнiша на виду. Її очi, її тонкi брови блищали на сонцi, а лице горiло рум’янцем од вискiв до самого пiдборiддя. […] Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору».
Цитати узято із видання Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря; Кайдашева сім’я: Повісті / Іван Нечуй-Левицький; Вступ. стаття та приміт.: Н. Є. Крутікова. — Донецьк: Донбас, 1979. — 271 с.
Источник
Головні
герої твору І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»
1.
Омелько Кайдаш – голова сім’ї.
2.
Маруся Кайдашиха – його дружина.
3.
Карпо – старший син Кайдашів.
4.
Мотря – старша невістка,
дружина Карпа.
5.
Лаврін – молодший син Кайдашів.
6.
Мелашка – молодша невістка, дружина
Лавріна.
1. Омелько Кайдаш
Омелько Кайдаш – звичайний селянин, темний
і затурканий, вже немолодий. Тяжка праця, лиха панщина підірвали його сили,
виснажили його. У нього «…здорові
загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця. На
сухому високому лобі набігали густі дрібні зморшки. Кучеряве посічене волосся
стирчало на голові, як пух, і блищало сивиною».
Кайдаш – дбайливий і працьовитий
господар, майстер на всі руки, людина з великим життєвим досвідом. Він ніколи
не сидить без діла, завжди щось майструє, чимось займається. Від своїх синів
Кайдаш також вимагає працьовитості. Але тяжке життя зробило його нервовим,
сердитим і сварливим.
Після одруження синів для старого
Кайдаша настає ще тяжче життя. Він поступово втрачає батьківську владу над своїми
синами: Карпо і Лаврін перестають його слухатися, намагаються загарбати все
господарство і господарювати по-своєму. По суті, Омелько Кайдаш уже ніяк не
впливає на перебіг подій у власній хаті. Він пливе за течією, а коли й пробує
якось утрутитися в домашні чвари, то зазнає поразки.
Кайдаш богобоязливий, «дуже богомольний» і забобонний. Він дуже
боявся втопитися і ревно постився по п’ятницях для того, «щоб не вмерти наглою смертю та в воді не потопати»,
проте, спившись до божевілля, загинув саме такою лютою смертю.
Більшу частину свого життя Омелько
відробив на панщині, яка «поклала на
Кайдашеві свій напечаток». Працював він і після панщини, вже на себе, на
свою сім’ю. «Він був добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та
рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках. Гроші втікали
до шинкаря». Пристрасть до чарки була найбільшою вадою Кайдаша, вона ж його
і згубила.
Сумним і безрадісним було життя
Омелька Кайдаша, «давнє панщинне горе»
зламало його долю і перетворило на затурканого п’яничку,
однак не змогло вбити у ньому трударя.
2. Маруся Кайдашиха
Маруся Кайдашиха – один з найяскравіших
і найколоритніших образів твору. «Вона
була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими
очима, з тонкими губами та блідим лицем». Замолоду Маруся служила покоївкою
у панів: «Вона довго терлась коло панів і
набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й
повага до панів». Кайдашиха зневажливо і з погордою ставиться до бідніших
від себе, намагається підпорядкувати собі інших, любить вихвалятися, що її
шанують пани й попи. Вона завжди охайна і чепурна, часто повторює «проше вас», за що здобула в селі
прізвисько «пані економша», дуже
прохана і манірна, любить, щоб з нею церемонилися, бо набралась од панів «чимало пишання».
Кайдашиха – сварлива, егоїстична і
бездушна жінка. У неї «аж губи трусились
до лайки». Інші риси її характеру: пихатість, зарозумілість, чваньковитість,
деспотичність, безпідставний гонор. Маруся лицемірна: «…осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До
природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке,
аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і
вона лаялась і кричала на ввесь рот».
Яскравим засобом, що характеризує
Кайдашиху, є її мова. Спочатку в її звертаннях до Мотрі багато меду: «моя дитино», «моє серденько любе», «моя
доню», а згодом: «Цить! А то як
візьму кочергу, то й зуби визбираєш», «як
пхну, то й ноги задереш!», «Це не
Мотря, а бендерська чума».
Кайдашиха кривдить й ображає невісток,
ставиться до них зверхньо, прагне керувати ними, наче наймичками, докоряє, обсипає
«неласкавими словами». Їй дуже
хочеться «на старість полежати та
одпочить», тому вона сердиться, що Мотря не буде «покірна та слухняна», а Мелашка «молода, незугарна до важкої роботи».
Проте є в Марусі Кайдашисі і
позитивне. Вона працьовита і дбайлива хазяйка, хороша господиня, уміє добре
куховарити. Любить своїх синів і пишається ними («…на всі Семигори немає таких хлопців, як мої»). Дуже любить
дітей: коли Мотря народила первістка, «Кайдашиха
припадала коло свого онука, неначе коло своєї дитини», «колихала його, пестила»; на гостинах у Бієвцях дуже жалкувала, що
не має гостинців для молодших дітей Балашів.
Тож не все в образі Кайдашихи є
негативним. Це умови тогочасного життя, панщина та дрібновласницькі інтереси
зробили її такою егоїстичною й обмеженою, спустошили її душу.
3. Карпо
Карпо – старший син Кайдашів, зовні
більше схожий на батька: «Кайдашеві сини
були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві,
з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був
широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем.
Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве.
Гострі темні очі були ніби сердиті».
Замолоду у братів були різні
характери і смаки, їх єднало тільки прагнення до власного господарства. Карпо –
грубуватий, неласкавий, суворий, з похмурою вдачею, черствий, непривітний, замкнутий,
мовчазний; він «ніколи не сміявся гаразд,
як сміються люди. Його насуплене жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді,
як губи осміхались». Однак він також рішучий, вольовий, наполегливий і
працелюбний. Він мріє, щоб його майбутня дружина «була робоча, та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в
Спасівку». Саме з такою дочкою багача Довбиша Мотрею він і одружується. Карпо
– хороший сім’янин і гарний чоловік, а ставши
батьком, він «ще більше ніби виріс сам в
своїх очах». Він дбає про своє господарство, турбується про сім’ю, захищає дружину від нападок матері й батька.
Одружившись, Карпо хоче жити в своїй
хаті, мати власне господарство, ні від кого не залежати: «Він був чоловік гордий, упертий, не любив нікому кланятись, навіть
рідному батькові. В його була тільки пара волів, і як йому треба було
спрягаться під плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував
супряжичів між чужими людьми».
Однак інтереси дрібного власника та матеріальні
розрахунки виходять у Карпа на перший план, а щоденна гризня у домі все більше
заглушує у ньому родинні почуття. Побивши батька, Карпо «забув про те і нітрішки не жалкував», а під час однієї зі сварок
син погнався за матір’ю із дрючком.
Карпо з Мотрею врешті-решт досягли
певного достатку, Карпа обрали за
десяцького («Карпо чоловік гордий
та жорстокий, з його буде добрий сіпака»), однак справжнього сімейного
щастя вони не зазнали, прагнення багатства та егоїзм натур не дали їм змоги відчути
себе по-справжньому щасливими, бо все їхнє життя було отруєне постійними
сварками за «моє» і «твоє» та гонитвою за наживою.
4. Мотря
Одним із найдовершеніших образів
повісті є образ Мотрі – старшої невістки Кайдашів. Мотря була «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже
тонка, з кремезними ногами … з чорними косами», мала «загоріле рум’яне лице … з чорними тонкими бровами, з темними
блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось
гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з злістю». Вона виховувалась у
заможній родині, була розумною, гордою і незалежною, а за характером – «трохи бриклива, і в неї серце з перцем».
Мотря була фізично здорова, працьовита, «робоча»:
«Діло ніби горіло в Мотриних руках».
Узявши шлюб, Мотря поринула у тяжкі
будні життя Кайдашевої сім’ї. Зла свекруха звалила
на неї усю роботу, постійно повчала. Невістка спочатку змовчувала свекрусі, але
згодом її терпець увірвався, бо «Мотря
була не з таківських, щоб комусь покорятись». Відчувши себе наймичкою, а не
господинею, Мотря починає захищати себе, перестає коритися Кайдашисі («– Потривай же, свекрухо!.. Будеш ти в мене
циганської халяндри скакати, а не я в тебе») і згодом уже ні в чому не
поступається свекрусі, лихословить («Од
кобили чую!»; «Ти – змія люта, а не
свекруха!»; «Ти злодюга, ти відьма!»).
Щоденна гризня, сварки і бійки зробили Мотрю
злою, сварливою, егоїстичною, жорстокою жінкою. Вона втрачає почуття міри, в
сімейних суперечках не зупиняється ні перед чим. Її лютість не має меж: в
одному із «хатніх боїв» вона держалном деркача виколює свекрусі око. Крім
свекрухи, Мотря зненавиділа й Мелашку – дружину Лавріна, зачіпала її, зневажала,
била її дітей. Лаврін говорить священикові, що братову дружину «тільки посадить в клітку та показувати за
гроші, як звірюку, на ярмарках».
Своїх дітей Мотря виховує у ненависті
до бабусі й дідуся, дядька Лавріна і тітки Мелашки, двоюрідних братів і сестер.
Вона навіть заборонила дітям спілкуватися з бабою – Марусею Кайдашихою, ще й
учить їх дражнити її («– Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка»).
Мотря наділена типовими рисами людини
з дрібновласницькою психологією. Вона хоче мати власне господарство, прагне за
будь-яку ціну накопичити багатство, «Хазяйновита,
але скупа» («вона втинала одежу, як
тільки можна було обтяти»). Жадоба до власності все більше поглинає її.
5. Лаврін
Лаврін, молодший син Кайдашів, був
вродливий, зовні схожий на матір: «Лаврінове
молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як
небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на
голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало
молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір».
Своєю вдачею Лаврін відрізняється від
старшого брата. Він лагідний, м’який, душевний, веселий, балакучий, дотепний,
жартівливий, добрий, безкорисливий, схильний до ніжності та поетичності. Лаврін
бачить в усьому хороше і добре, шанує людей, захоплюється красою природи, має
ліричну душу і грає на сопілці.
Мрії про майбутню дружину у нього
зовсім інші, ніж у брата: «Коли я буду вибирать
собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху,
як тихе літо». Такою і була Мелашка, яку Лаврін щиро покохав і якою
захоплювався («Ой гарна ж дівчина, як
рай, мов червона рожа, повита барвінком!»), вона для нього «мила, краща од золота, краща од сонця»,
він не соромиться підставити маленькій на зріст Мелашці стільчик під ноги, коли
вона вимішувала тісто в діжі, і витерти рукавом піт з її чола. Ані бідність й
убогість Мелашки, ані невдоволення матері невісткою не змогли затьмарити
чистоти і ніжності Лаврінового кохання до дружини. Лаврін «ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не
лаявся з нею».
Однак сімейне життя Лавріна й Мелашки
також не можна назвати щасливим, бо його псують і нищать щоденні сварки та
чвари, які точаться у сім’ї Кайдашів і зачіпають їхні інтереси. Усі добрі
задатки Лавріна руйнує невблаганна дійсність, яка поступово вбиває усе найкраще
в ньому. Попервах Лаврін з іронією ставився до колотнечі в родині, але згодом і
в ньому пробуджуються егоїстичні інтереси та пристрасті. Спочатку Лаврін «перестав слухати батька», бо вже «вважав себе за господаря» і йому «стало важко покорятись дражливому та
лайливому батькові», а згодом «загарбав
хазяйство у свої руки». Він не може порозумітися з родичами, через кожну
дрібницю ворогує з братом, ні в чому не хоче поступатися. Краса та
привабливість Лавріна поступово зникають, його мова грубішає, а душа черствіє.
У кінці повісті брати вже майже не
відрізняються один від одного: обидва вперті, егоїстичні, непримиренні.
6. Мелашка
Мелашка, Лаврінова дружина,
змальована І. Нечуй-Левицьким з найбільшою симпатією. «Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як
тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком.
Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина.
На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті,
як шовк» – так привабливо описує Мелашку автор.
Яскрава природна зовнішня краса
Мелашки гармонійно поєднується з красою душевною. Вона тиха, смирна, добра, лагідна,
привітна, покірлива, щира, ласкава, працьовита, з повагою ставиться до старших.
Її кохання до Лавріна вирізняється ніжністю і поетичністю («все ніби дивилась на тебе – не надивилась, говорила з тобою – не
наговорилась»; «Я б прикрила твій
слід листом, щоб його вітер не завіяв, піском не замів»).
Життя Мелашки у Кайдашів було
невимовно тяжким, хоч «Після вбогої
батьківської хати вона ніби ввійшла в панські покої». Кайдашиха ставилася
до неї, як до наймички, загадувала їй важку роботу, лаяла і кривдила, а Мелашка
«не сміла нічого говорити проти свекрухи
і мовчки робила все, що загадувала свекруха». Але не тільки через Кайдашиху
страждала Мелашка, а ще й через Мотрю, яка незлюбила Лаврінову жінку і зачіпала
її через те, що вона «жила з Кайдашихою в
одній хаті». Тож «… в хаті гризла
Мелашку свекруха, в сінях та надворі стерегла її Мотря». Ще й старий Кайдаш
«приходив п’яний додому і зганяв злість
більш на невістці, ніж на своїй жінці».
Мелашка від природи була дуже
чутливою і вразливою, кожне грубе слово чи докір глибоко ображали її, навіть
доводили до сліз. «Заскубуть, заклюють
вони мене, мамо, як лихі шуляки голубку», – жалілася Мелашка матері, у якої
нечасто бувала, бо лиха свекруха не хотіла її відпускати. Як тільки випала
нагода і Мелашка пішла до Києва на прощу, то вона «неначе на світ народилась: її не допікала тут ні свекруха, ні свекор,
ні Мотря», тож молодиця вирішила не повертатися більше додому, а залишитися
у проскурниці за наймичку. І лише кохання до Лавріна та жаль, що він теж за нею
побивається, змусили її повернутися назад.
Мелащина втеча трохи примирила її зі
свекрухою, а Мотрі вона вже більше не змовчувала («– Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не втікатиму і
мовчать тобі не буду»). Характер Мелашки поступово змінюється на гірше.
Вона вже встряє у сварки та різні родинні конфлікти, переймає звички, лайливу
мову та грубість, що панували у сім’ї Кайдашів. Так поступово під впливом
оточення Мелашка черствіє, втрачає поетичність і душевну привабливість,
втягується у «хатню війну» за «твоє і моє». Вона пристосувалася до таких
складних для неї життєвих умов і змогла вижити за таких жахливих обставин.
Якби Мелашка потрапила в інші, більш
сприятливі умови, то, можливо, стала б ще кращою, але це «кайдашеве пекло»
отруйно вплинуло на неї. На прикладі Мелашки автор показує, як умови
дрібновласницького побуту нівечать душі хороших людей, роблять їх жорстокішими,
грубішими, егоїстичнішими.
Источник